ЖОВТЕНЬ. ЗАГИБЛІ ГЕРОЇ

Коли здорові хлопці випускають автомати та безсило плачуть, опустивши голови до землі.

Коли хірург тремтячими руками намагається на вулиці закурити цигарку у той час, як в операційній накривають чиєсь втомлене обличчя.

Коли водію реанімобіля тихо кажуть: “Не газуй, не треба. Не встигли”.

Коли бліда, як смерть, дружина відсторонено відповідає по телефону: “Завтра о 12.00. Так, приходьте. Так, його вже привезли”, перебуваючи у павутинні кататонічного шоку.

Коли мати не спить, не їсть, не рухається, а лише дивиться, дивиться нерухомим поглядом на світлину свої дитини, яку не випускає з рук.

Це все те, що ховає у собі суха фраза: “За минулу добу загинули…”

У цій статті наведено дані про бойові втрати Української армії у війні на Сході за жовтень 2016 року. Цей список загиблих не є вичерпним та остаточним. У ньому можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя.

Полеглі у жовтні за Україну воїни – це не статистика. Це міста та села. Це батьки, брати, сестри, кохані, діти. Це одне спільне на всіх горе. Це різні долі з однаковим кінцем.

Долі чоловіків, які займалися найголовнішою справою – захищали свою країну.

 Мирослав Іванович Мисла (позивний Мисливець). Народився 4.07.1992 року, у селі Волохів Яр, Чугуївського району, Харківської області, мешканець Харкова.

Справжній ідейний патріот, людина великої та глибокої душі, людина, яка ставила Україну понад усе не лише на словах.

У 2015 році закінчив історичний факультет за спеціальністю “Викладач історії України та суспільно-політичних наук” Харківського Національного Університету ім. В.І. Каразіна.

Член Харківського осередку ВГО “Сокіл” від політичної партії “Свобода”.

Під час Революції Гідності був активним її учасником, працював кореспондентом на радіо “Голос Свободи”. Одразу після початку війни Мирослав пішов у добровольці, адже він не слухав нікого, окрім свого серця, яке підказало йому єдиний вірний шлях – захист Батьківщини. Спочатку служив у батальйоні МВС особливого призначення “Січ”.

Спочатку Мисливець виконував завдання у Слов’янську та Кураховому, а потім був перекинутий на оборону Пісків. У травні 2015 року стає офіційним військовослужбовцем окремої зведеної штурмової роти “Карпатська Січ” у складі 93-ї ОМБр.

Нещодавно Мирослав Іванович закінчив офіцерські курси та отримав звання “молодший лейтенант”. Став командиром взводу.

Зразковий офіцер, він ніколи не відсторонювався від чорнової роботи, підказував побратимам і, що найголовніше, оберігав їх, чим заслужив велику повагу.

Загинув 2 жовтня поблизу села Кримське Новойдарського району Луганської області внаслідок поранень, отриманих під час мінометного обстрілу. Мирослав вів розвідувальну групу і раптом натрапив на ДРГ ворога, після чого наших бійців накрило потужним вогнем. Мисливця встигли донести до бази, але він не вижив.

Похований 4 жовтня 2016 року у рідному селі Волохів Яр. У воїна залишилась мати.

Сергій Вікторович Кравченко (позивний Крава) народився 28.05.1984 року у місті Гайсин Вінницької області.

Після закінчення школи хлопець вступив до Теплицького вищого професійного училища, де здобув фах “машиніст – комбайнер”. Працював різноробочим.

З нього виросла мужня, енергійна та смілива людина. На початку війни на Сході Сергій Вікторович пішов добровольцем, воював у складі 95-ї ОДШБр. Кіборг, брав участь у обороні Донецького аеропорту.

Півроку тому зазнав  поранення, 9 днів пробув у комі. Після одужання та реабілітації прийняв рішення повернутися на війну та вступив до лав “Правого Сектору”. Військовослужбовець 1-ї окремої штурмової роти ДУК ПС.

Наприкінці жовтня Крава хотів поїхати у відпустку, на рідну Вінничину, куди кликав завітати й своїх побратимів. Дуже багато розповідав їм про батьків та те, як він їх любить. Мав головну мрію – щоб нарешті закінчилась ця війна.

Загинув 3 жовтня в районі промзони Авдіївки під час спроби прориву ворожої ДРГ. Прийняв увесь удар на себе, врятувавши життя багатьом своїм побратимам.

Похований 5 жовтня 2016 року у місті Гайсин. Залишились батьки та брат.

Максим Олександрович Яровець (позивний Скіф) народився 13.01.1995 року у Хмельницькому.

Скіф завжди хотів стати віськовим, це було його покликання, це було те, до чого в нього лежала душа і тому після школи вступив до Одеської військової академії, яку закінчив у цьому році у званні лейтенанта.

Його захопленням була його робота. Він віддавався їй цілком і повністю, чим і заслужив повагу і довіру у своїх побратимів та керівництва. Попри свій юний вік, він мав сильний характер, але у той самий час, коли прийшов на війну та став командиром, ніколи не проявляв зверхність і до своїх побратимів ставився, як до рівних.

Це був дуже спокійний та культурний офіцер.

У зону війни Максим потрапив у квітні 2016 року. Спочатку його бойовою домівкою стало с. Попасне, Луганської області, де він служив командиром взводу 2- ої розвідувальної роти 130-го окремого розвідувального батальйону та виконував обов’язки командира роти глибинної розвідки.

У липні на Рівненському полігоні приставку “в.о.” було знято, і Скіф у 21 рік став повноцінним командиром.

22 серпня 2016 року був переведений на бойову службу до Донецької області.

Як командир роти він міг не ходити на бойові виходи, але в нього навіть думки такої не виникало, і Максим виконував свої обов’язки, нічим себе не виділяючи.

Загинув 5 жовтня о 10.50 поблизу міста Мар’їнка Донецької області під час повернення з бойового завдання, підірвавшись на міні МОН-50.

Його група складалася з 5 бійців, і до наших позицій не дійшла метрів 600. На її шляху трапився рівчак з водою, яка ховала у собі розтяжку Муві (розтяжка, яка після висмикування чеки не дає паузу у 3 секунди, а лунає миттєвий вибух). Боєць, який ішов першим, перестрибнув, а Скіф зачепив і одразу прийняв все на себе.

Скіф став наймолодшим українським воїном, який загинув на фронті у жовтні – йому назавжди залишиться 21 рік.

Похований 8 жовтня 2016 року на Алеї Слави у Хмельницькому. У нього залишилися батьки та сестра.

 Давид Михайлович Гамсахурдія народився 3012.1989 року у місті Сухумі, Грузія.

Через два роки його родина переїхала на Закарпаття, у село Анталовці під Ужгородом. Хлопець закінчив комп’ютерний ліцей, працював реалізатором преси. Мешкав також у селі Холмок.

Давид – етнічний грузин, але змалку вважав себе справжнім українцем.
За одне літо досконало опанував мову і таки вступив до української школи. Себе хлопець завжди називав закарпатським грузином.

У квітні 2016 року підписав із ЗСУ контракт, службу проходив у складі 128-ї гірсько-піхотної бригади.

16 вересня на шахті Бутівка воїн потрапив під потужний мінометний обстріл, міна розірвалася неподалік від нього. У Давіда застрягло у мозку 10 осколків, була вирвана частина хребта та перебите стегно. Він втратив дуже багато крові. 24 дні був непритомним у Дніпровській лікарні ім. Мечнікова, переніс 6 складних операцій, але все виявилося марним. Не приходячи до тями, воїн помер вночі 8 жовтня.

Посмертно нагороджений медаллю князя Володимира І ступеня.

Похований 12 жовтня 2016 року на Пагорбі Слави ужгородського кладовища “Кальварія”. Залишилась мати.

Олександр Олександрович Сизов народився 21.09.1980 року у селі Астраханка, Мелітопольського району, Запорізької області. Мешкав у м. Мелітополь.

Закінчивши 9 класів, пішов далі вчитися до Вищого професійного училища, де став поваром, а потім закінчив Мелітопольський автомоторний технікум за фахом “економіка”.

До війни працював електриком на трикотажній фабриці. Проживав і з батьком, але той три роки тому помер.

Військовослужбовець 23-го окремого мотопіхотного батальйону “Хортиця” 56-ї окремої мотопіхотної бригади.

Олександр не мав чітко визначеного позивного, але всі його називали Дядюшка АУ через один випадок. Коли приїхали міняти бійцівський склад, він не хотів їхати з бригади, і коли його почали кликати, він виліз із кущів з неголеною бородою.

Людина з дуже добрим серцем та почуттям справедливості, він не лякався небезпек і завжди був готовий виконати будь-які завдання.

Загинув 10 жовтня об 11.00 біля села Талаківка Волноваського району Донецької області внаслідок осколкового ураження в голову від розриву 82-мм міни.

Через невщухаючий обстріл тіло загиблого бійця не могли забрати ще протягом трьох годин, настільки щільно накривав вогнем ворог наші позиції.

Похований 14 жовтня біля батька у селі Астраханка. В нього залишились дві сестри.

Анатолій Валерійович Нениця народився 29.07.1988 року у селі Кам’янка Апостолівського району Дніпропетровської області.

Працював спочатку охоронцем та начальником караула в супермаркеті, потім на супроводі вагонів.

Наприкінці зими 2015 року Анатолій підписав контракт і після двох місяців підготовки у навчальному таборі вирушив у зону війни.

Рядовий, кулеметник 54-го окремого розвідувального батальйону, до якого прибув 28 квітня.

Чудовий воїн, він ніколи не був боягузом, за що його дуже поважали, а 19 серпня цього року був нагороджений відзнакою батальйону “За життя – на смерть”.

Загинув 10 жовтня приблизно о 10.00 біля селища Широкиного Волноваського району Донецької області внаслідок осколкового ураження від 120-мм міни.

З самого ранку по наших били важкою артилерією. Один з наших воїнів робив перебіжку по посадці під час обстрілу та присів біля Анатолія. Той віддав йому свої ВОГи і буквально через декілька секунд на відстані 15 метрів від них впала міна.

Поховали Героя 12 жовтня у селі Кам’янка. У нього залишились батьки, дружина, двоє дітей, сестра та брат.

Андрій В’ячеславович Нестеренко (позивний Нестер) народився 25.10.1993 року у місті Фастові Київської області.

2008 року закінчив 9 класів школи, 2011 року – Фастівський центр професійно-технічної освіти за спеціальністю “електогазозварювальник, рихтувальник кузовів 4-го розряду”.

В його очах завжди була присутня крапля легкого смутку, але по життю хлопець був дуже позитивний, веселий, з чесним та відкритим серцем, працьовитий та сміливий, коли він посміхався дітям, ті починали посміхатися у відповідь, настільки заразною була його усмішка.

У період з 2010 по 2012 роки Андрій працював за фахом – на посаді електрогазозварювальника.

13.08.2014 року підписав із ЗСУ контракт до закінчення особливого періоду.

Старший солдат, кулеметник 11-го окремого мотопіхотного батальйону 59-ї окремої мотоіхотної бригади.

Андрій В’ячеславович умів усе робити, мав золоті руки, і його ніколи не лякали труднощі. Мріяв скоріше повернутися додому, одружитися, будувати щасливу сім’ю і робити все для того, щоб у нього в житті все було добре.

Загинув 16 жовтня близько 15.00 біля міста Попасна Луганської області. Під час повернення із завдання, бойова машина, водієм якої був Андрій, потрапила під обстріл з мінометів та СПГ. Поранення отримали четверо бійців, яких негайно доставили у центральну лікарню Попасної, де через три години серце Андрія В’ячеславовича зупинилося.

Поховали Героя 19 жовтня у Фастові. Залишились мати та бабуся.

 Дмитро Андрійович Захаров народився 29.10.1994 року у селі Новопокровка Солонянського району Дніпропетровської області.

2012 року після закінчення Новопокровської гімназії вступив до транспортно – економічного коледжу в Дніпрі, який закінчив у 2015 році за фахом “помічник машиніста”.

Дуже захоплювався футболом, був щасливий, коли у дворі Дніпра, куди він переїхав жити, зміг за маленький час зібрати команду.

31.08.2016 хлопець поїхав до Миколаєва та підписав там контракт із ЗСУ на три роки.

Матрос, навідник СПГ 2-го взводу 2-ї роти 1-го десантно – штурмового батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Дмитро завжди прагнув в усьому бути кращим, ніколи не здавався, ніколи ні на що не жалівся, звичка кидати якусь справу на півшляху була зовсім йому не притаманна. Він добре стріляв, а своє майбутнє пов’язував тільки з військовою кар’єрою, воїн хотів змін в армії, змін на краще, змін, які б дійсно вивели нашу армію на світовий рівень.

Загинув 18.10.2016 близько 11.00 біля селища Водяне Волноваського району Донецької області.

Це був другий його день на нульовій позиції. Це був перший та останній його бій.

Ворожа ДРГ раптово почала обстріл наших позицій, Дмитро у той час знаходився в окопі на бойовому чергуванні. Воїн вів вогонь по ворогу, намагаючись знищити вогневі точки супротивника. Під час перезарядки у місце, де він знаходився, прилетів ВОГ. Через три секунди хлопця не стало.

Поховали Дмитра 20 жовтня у селі Новопокровка. В нього залишились мати, батько та молодший брат.

Микола Іванович Федоришин народився 12.10.1981 року у селі Дубове Тячівського району Закарпатської області, мешкав у селі Ракове.

Солдат – контрактник, гранатометник 128-ї окремої гірсько – піхотної бригади. Повоював у багатьох гарячих точках цієї війни.

12 квітня цього року під час несення бойової вахти біля шахти Бутівка ворожий снайпер поцілив бійцю у щелепу. Миколу оперативно доставили до Дніпра у лікарню імені Мечнікова. Важка куля снайперського калібру розбила скулову кістку й зупинилась у основі черепа, тож, щоб дістати її, кілька хірургів одночасно оперували бійця дві години. Та все ж кулю вийняли, і вже через день Микола прийшов до тями.

Наприкінці квітня воїн повернувся до дружини та своїх дітей. Однак через пару тижнів з’явилися ускладнення – у воїна почалися проблеми з кишечником. Спочатку рятували Миколу у Мукачівському шпиталі, потім він проходив реабілітації по різних санаторіях, однак самопочуття не покращувалося.

Микола Іванович боровся за життя до останнього, він не здавався, поводився мужньо, як справжній чоловік та боєць. Однак, 22 жовтня він помер від гострого панкреонекрозу.

Похований 24 жовтня у селі Дубове. Залишились мати, дружина та троє дітей.

Микола Леонідович Нічега (позивний Ніж) народився 16.03.1993 року у місті Кривий Ріг.

Справжній джентельмен, Микола завжди був спокійним, ввічливим, розсудливим, адекватним, дуже сильним фізично. Краса та інтелект були його постійними супутниками на життєвому шляху. Він ніколи не казав зайвого, а все, що казав, мало свій глибокий сенс.

Патріот України, справжній ідейний захисник свого народу, цей воїн дуже полюбляв дві речі: якісь патріотичні акції, марші та вибухівку. Від останньої у нього негайно загорялися очі, особливо, коли була можливість випробувати щось нове.

На початку лютого 2015 року хлопець прибув до полку “Азов”. Протягом 02.02-12.02.2015 – проходив базову підготовку, але за майбутній період служби пройшов ще багато курсів та навчальних полігонів.

17.02.2015 року Миколу направили до зони війни.

Одразу потрапив у розвідку танкового батальйону “Азова”. Але, як на нього, навіть там було замало адреналіну, Микола “хворів” на вибухівку, міни тощо, тому за пару місяців він перейшов у розвідроту.

Розвідник – підривник групи розвідки спеціального призначення окремого загону спецпризначення “Азов”.

Загинув увечері 23 жовтня на Маріупольському напрямку внаслідок потрапляння у пастку під час розмінування міни МОН – 50.

Похований 26 жовтня у Кривому Розі. Воїна посмертно нагородили орденом “За заслуги перед містом” III ступеня.

Дмитро Олександрович Саєнко (позивний Череп) народився 20.11.1981 року у Дніпрі.

Після закінчення 9 класів школи, вступив до вищого професійного училища, де здобув спеціальність “тракторист, водій широкого профілю”.

З 18 років Дмитро займався євроремонтами, полюбляв риболовлю, мріяв стати військовим, як його дідусь. Мав дуже добре серце та невичерпний запас гарного настрою, але при цьому нікому не дозволяв образити ані себе, ані свою родину.

22 квітня 2015 року був призваний до лав ЗСУ, проходив службу у 40-й окремій артилерійській бригаді, а після закінчення служби зробив те, чого багато хто зробити не може або не хоче – Дмитро Олександрович повернувся на війну вже добровільно.

Військовослужбовець резервної роти “Чорний Туман” 5-го окремого батальйону Української Добровольчої Армії.

Загинув 23 жовтня у промзоні Авдіївки внаслідок розриву гранати, прикривши її своїм тілом, врятувавши побратимам життя.

Похований 25 жовтня у Дніпрі. Залишились мати та брат.

 Сергій Олександрович Алефіренко народився 30.06.1992 року у селі Моначинівка Куп’янського району Харківської області.

У 2010 році закінчив вище професійне училище №34 за фахом “повар – кондитер”.

Далі був призваний на строкову службу, яку проходив у 40-ій бригаді тактичної авіації, служив на аеродромі у взводі охорони.

На початку цього року підписав контракт після навчань, навесні прибув у розташування свого бойового підрозділу.

Молодший сержант, старшина 5-ї роти 2-го мехбату 92-ї окремої механізованої бригади.

Дуже чемна та вихована людина, стриманий та виважений боєць та командир, ставився з повагою до своїх підлеглих та старших за віком чоловіків. Кожного дня знаходив вільну мить, щоб порозмовляти телефоном зі своїм паралізованим татом, якого дуже поважав та любив.

Загинув 26 жовтня приблизно о 21.00 в районі міста Мар’їнка Донецької області внаслідок осколкового ураження під час обстрілу наших позицій з АГС. Помер у дорозі до лікарні.

Похований Герой 29 жовтня у селі Кучерівка. Залишився паралізований батько.

Дмитро Сергійович Буренко народився 28.08.1989 у Мелітополі.

2007 року закін чи в вище професійне училище за фахом “електрогазозварювальник”, потім відслужив в армії.

25 квітня 2015 року був призваний за мобілізацією, потім підписав перший контракт на півроку, а потім і другий.

Старший матрос, навідник МТЛБ десантно – штурмової роти 501-го батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Дмитро також займався матеріальним забезпеченням роти, вів облік майна та волонтерської допомоги. Його цінувало командування, яке планувало незабаром дати воїну звання сержанта.

Дуже спокійна, ввічлива та порядна людина, Дмитро Сергійович уособлював у собі квінтесенцію справжнього захисника Батьківщини, був сміливим та виваженим, ніколи не відмовляв у допомозі своїм побратимам.

Загинув 27 жовтня о 17.00 поблизу Павлополя внаслідок осколкового ураження у голову під час мінометного обстрілу наших позицій.

Похований 31 жовтня у Мелітополі. Залишились мати та брат.

Руслан Геннадійович Бабівський народився 21.04.1972 року у місті Бровари Київської області.

Потім переїхав до села Гуменники Коростишівського району Житомирської області, а згодом у Новоград – Волинський. Останні 5 років мешкав у селі Лідівка.

У 2005 році помер його батько, у 2006 – мати.

Після школи пішов до армії, де служив зв’язківцем, а потім залишився на понадстрокову. Працював на заробітках.

Порядна, чемна та вихована людина, яка завжди могла зібрати себе у кулак при негараздах, Руслан Геннадійович, вже перебуваючи на війні, дуже мріяв нарешті побачити свого чотиримісячного онука.

11.10.2016 року підписав контракт із ЗСУ на 3 роки.

Солдат, старший гранатометник 54-го окремого розвідувального батальйону.

Загинув 28 жовтня близько 15.00 в районі Маріуполя, внаслідок потрапляння його групи під потужний мінометний обстріл.

Похований 31 жовтня у Новограді – Волинському на Алеї Слави. Залишились рідна сестра, син та дві доньки.

Юрій Васильович Волков народився 24.06.1989 у місті Новоград – Волинський Житомирської області.

З трьох років він не знав, що таке батьківська турбота та материнська любов. У його сім’ї настали важкі часи, тому його та ще двох його братів (а усього в родині було п’ятеро дітей) розкидали по дитячих будинках. Коли його вирішили знайти, то довго не могли цього зробити, аж поки не виявили Юру у дитбудинку, що у Денишах під Житомиром.

Після випуску з інтернату вступив до вищого професійного училища, де здобув фах електрика. Після цього Юрій Васильович переїхав жити до матері у село Романівка.

Підробляв в Овручі у столярному цеху, різноробочим на будівництвах, понад рік – охоронцем в ТРЦ “Блокбастер” у Києві.

Коли постало питання, яким шляхом іти далі, Юрій обрав військовий та у квітні 2016 року підписав із ЗСУ контракт.

Військовослужбовець 54-го окремого розвідувального батальйону.

28 жовтня близько 15.00 в районі Маріуполя хлопець потрапив під ворожий мінометний обстріл.

29 жовтня у лікарні він помер від шоку та множинних осколкових поранень лівої частини тіла.

Похований 31 жовтня у Новограді – Волинському на Алеї Слави. Залишились брати та цивільна дружина на 9-му місяці вагітності.

 Дмитро Петрович Безуглий народився 29.12.1982 року у місті Тальне Черкаської області.

Після закінчення 9 класів школи вступив до вищого професійного училища, де здобув фах “шофер – тракторист”. Потім відслужив строкову службу та встиг попрацювати на цукровому заводі та залізниці.

Це був дуже активний, спортивний хлопець, завжи ходив у якісь походи, обожнював полювання та риболовлю.

Навесні цього року він прийняв рішення, яке пояснив своїм рідним такими словами: “Я мушу боронити свою землю, я повинен її захищати, я чоловік, я ваш захисник, я патріот України, тому я йду в армію”.

Молодший сержант, навідник бойової машини 72-ї окремої механізованої бдригади.

Загинув 30 жовтня у проміжок між 21.00 та 22.00 у районі селища Верхньоторецьке Ясинуватського району Донецької області від кулі снайпера.

Коли розпочався обстріл наших позицій, саме у цей момент з воїном телефоном розмовляла мати. Потім Дмитро ще встиг поговорити з дружиною і зв’язок обірвався.

Його тіло знайшли о 22.00. У бронежилеті було дві кулі, а фатальна влучила у голову.

Похований 3 листопада у Тальному. Залишились батьки, сестра, дружина з дитиною та дві доньки від першого шлюбу.

ПІСЛЯМОВА

Пам’ять – це єдине, чого потребують наші захисники. Пам’ять при тих, хто залишив війні своє життя заради того, щоб війна не чіпала нас, щоб ми могли жити та радіти життю, водити дітей до садків та шкіл, робити повсякденні речі без усілякого остраху за своє майбутнє та не чекати напружено, коли почнуться обстріли.

Пам’ятати не важко, пам’ятати потрібно.