“Дякуємо Збройним силам України за те, що в нас зараз Новий рік, а не Новый год”.

Такий допис був дуже популярним в українських соцмережах у переддень 2017-го.

Той грудень став останнім щонайменше для 20 українських військових, які загинули в боях та внаслідок ворожих обстрілів.

“Новинарня” зібрала їхні імена, фото й деякі факти біографії. Тепер ви бачите, кому саме слід дякувати. Вони заплатили за наше свято своїми життями.

Нижче – десятки облич. Але спершу – кілька питань.

Штабна арифметика

На щоденних брифінгах полковники Лисенко й Мотузяник повідомили – день за днем – загалом про 17 загиблих армійців у грудні: по одному – 1-го, 5, 19 грудня, два – 20, 22, 28 грудня, три – 10, п’ять – 18 грудня. (Поранених, згідно з  арифметикою речників, було 110 у ЗСУ, плюс один прикордонник.)

Натомість ми нарахували щонайменше 20 загиблих, про яких точно відомо, що це – “бойові втрати” (а небойові речники МОУ не озвучують майже ніколи).

Розбіжності: принаймні три особи.

Так, у боях 18 грудня насправді загинуло шість військових, 19 грудня – двоє, і їхні імена відомі. Тоді як речники МОУ називали цифри 5 та 1 відповідно.
Крім того, штаб не порахував добровольця з УДА Олександра Мороза, який, за інформацією із соцмереж, 26 грудня підірвався на розтяжці біля Широкиного.

Ще один нюанс. Штаб говорить лише про одного загиблого 1 грудня, коли перестали битись серця Олександра Лукаша (мінометний обстріл під Красногорівкою) та Олега Лисенка (вбитий на ВОПі біля Бахмутки молодшим сержантом Поповим, який після цього перебіг на бік “ЛНР”). Смерть Лисенка від руки прихильника сепаратистів в офіційну статистику не увійшла.

Ми зафіксували (див. останній розділ статті) ще кількох загиблих в АТО у грудні, які були поховані з усіма почестями, але не віднесені штабом до бойових втрат. Доводиться констатувати: керівники держави й Міноборони – чи принаймні речники з питань АТО – “забувають” включати деяких полеглих в офіційні звіти. Не кажучи вже про те, що МОУ й надалі тримає імена загиблих лише для “внутрішнього вжитку”, і журналістам доводиться визбирувати їх із відкритих джерел. У грудні-2016 із цим доводилося непросто. Середина місяця була позначена запеклими боями на Світлодарській дузі. Кількість втрат зросла. 18 грудня, за офіційними показниками загиблих і поранених (5+16), стало “найчорнішим” днем за останні п’ять місяців. Склалося враження, що деякі з цих втрат штаб намагався приховати.

Про “зниклих безвісти” спершу повідомляли ЗМІ, а не речники МОУ. Так з’ясовувалося, що загиблі хлопці опинились на боці ворога. Терористи надсилали фото вбитих у Київ по інтернету. Штаб мовчав.
Замість штабу більшу цифру втрат озвучив комбат 54 омбр Купол. Але обмін тілами з бойовиками (2 на 4) відбувся вже після того, як Купол заявив, що на іншій стороні наших не лишилося…

Ми продовжуємо наполягати: адміністрація президента, Міноборони і Генштаб мають оприлюднювати втрати в АТО поіменно, офіційно – через кілька днів після встановлення факту загибелі військових у боях та сповіщення родичів.

Наразі це роблять журналісти й “волонтери 200”.

Загиблі грудня 2016-го: бойові втрати…

1. Олександр Лукаш “Лука”

Мав 51 рік. Загинув унаслідок мінометного обстрілу в районі міста Красногорівка (Донецька область): міна пробила бліндаж. Сержант, командир зенітно-ракетної самохідної установки 4-го відділення зенітно-артилерійського взводу 92-ї окремої механізованої бригади. Народився в селі Біленченківка Гадяцького району Полтавської області. Закінчив Гадяцьке професійне училище за фахом тракторист-меліоратор. “Срочку” служив у 1983-1985 роках у “Десні”, потім працював у локомотивному депо Полтави. У 2014 році був мобілізований (третя черга), у складі 16-го омпб “Полтава” служив у зоні АТО. Після демобілізації повернувся додому, але в лютому 2016 підписав контракт на подальшу службу в ЗСУ. Залишилися батько, сестра, дружина, син 1998 р.н., донька та онука.

2. Михайло Покидченко “Сотник”/”Малий”

Загинув 5 грудня. Військовослужбовець 128-ї гірсько-піхотної Закарпатської бригади. “…О 12:00 пострілом із ДШК було вбито Покидченка Михайла. Раніше Міша служив у “Правому секторі”, а зараз обороняв нашу землю від рашистських загарбників у районі Опитного (селище Ясинуватського району Донецької області) в складі 128 огпбр. 15-й бат”, – писав у ФБ Віталій Українець. “Мужній, упевнений. Простий і щирий. Світлий. Його життя обірвала коротка черга з ворожого кулемета. Не пробачимо, обіцяємо…” – було сказано в повідомленні спільноти 128-ї бригади “Закарпатський легіон”. Закарпатець “Малий” народився 14 листопада 1989 року в Мукачевому, мешкав у Рахові. Солдат, стрілець, помічник гранатометника 3-го взводу 3-ї роти 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону 128 бригади. Навчався на юрфаці, був оператором на мукачівському телеканалі “М-студіо”, активний майданівець. У травні 2014 року пішов на фронт у складі Добровольчого українського корпусу “Правий сектор” як кулеметник. Після півтора року ДУК ПС повернувся додому, але в травні 2016-го підписав контракт зі Збройними силами. Залишилися батьки, брат, сестра, дружина та дві маленькі доньки.

3. Віктор Клименко

       10 грудня 2016. Цього дня, між 17:00 та 18:00, під час ворожого обстрілу з важкого озброєння в районі міста Красногорівка (Донецька область) мінометний розрахунок 92 омбр висунувся на позицію, щоб відбити атаку, але потрапив у зону влучання 122-мм міни “ДНР”. Троє бійців загинули на місці. Один із них – Віктор Клименко. Старший солдат, старший водій — гранатометник 3-ї мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади (Башкирівка, Харківщина). Народився 15 лютого 1978 року в селі Варварівка, Вовчанський район Харківської області. У Старому Салтові в ПТУ отримав фах водія. Після строкової армійської служби працював спочатку у прикордонниках, далі – водієм, переїхав до Харкова. Був мобілізований у травні 2015 року в Держприкордонслужбу, служив у Станиці Луганській. У липні 2016-го підписав піврічний контракт із ЗСУ. Похований на цвинтарі рідного села Варварівка. Залишились батько, два брати, цивільна дружина та четверо дітей, наймолодшому – два роки.

4. Андрій Лелякін

Загинув 10 грудня від того ж мінометного обстрілу під Красногорівкою, що й Віктор Клименко. Мав 34 роки. Старший солдат, старший навідник міномета 3-ї мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади. Місце народження – село Іванівка Друга Барвінківського району Харківщини. Закінчив у райцентрі вище професійне училище, працював на будівництві у Харкові. У квітні 2016 року підписав піврічний контракт на військову службу. Похований у рідному селищі. Залишились мати й брат.

5. Володимир Шоломінський “Бетмен”

       Командир мінометного розрахунку 3-ї мінометної батареї 3-го механізованого батальйону 92-ї омбр, із яким 10 грудня під Красногорівкою загинули побратими Клименко й Лелякін.

Із Володимиром, Андрієм та Віктором урочисто прощалися на плацу 92 омбр у Клугино-Башкирівці під Чугуєвом. Один з учасників бою під Красногорівкою сержант Олександр Літченко розповів журналістам, як Шоломінський врятував його життя.

“Щоб піддержати хлопців, ми виїхали на позицію. Зайняли позицію, навелись – і така трагедія. Прилетіла міна з непідконтрольної території. Прямо попала, де був розрахунок, у яму, де був міномет. Вова Шоломінський, він закрив мене своїм тілом. Мене тільки ударною хвилею відкинуло…” – сказав Літченко.

Володимиру було 33 роки. Рідне село – Єфремівка, Первомайський район Харківщини. Там і похований.

Як пише волонтер Ян Осока, Володимир виріс у багатодітній родині, в якій було шестеро дітей. Закінчив вище професійне училище №29 в Первомайську. Служив у десантних військах. Працював на млині, потім різноробом та вантажником.

Шоломинський був мобілізований у січні 2015 року (четверта черга). В липні 2016-го підписав піврічний контракт.

Залишилися дружина, 7-місячна донька, батьки, сестри, брат.

6. Роман Радивілов “Гюрза”

18 грудня 2016 року – давно в Збройних силах України не було стільки втрат, як цього дня. Але й давно ЗСУ не відвойовували такий великий шмат території, як 54-та окрема механізована бригада 18.12 на Світлодарській дузі. Одним із перших полеглих героїв того недільного ранку, коли велика Україна ще спала, був “правосек” із Харківщини “Гюрза”. За свою звитягу Роман Радивілов згодом отримав посмертно орден “За мужність” ІІІ ступеня. Солдат, гранатометник 1-ї штурмової роти “Вовки Подолянина” (ДУК ПС) 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади. “Починаючи з 5:50, в районі Світлодарської дуги, після тривалої артилерійської підготовки із застосуванням мінометів та ствольної артилерії, російсько-окупаційні війська намагалися вибити передові підрозділи сил АТО із займаних позицій та здійснити обхідний маневр в напрямку смт Луганське. Відбиваючи атаки противника, українські воїни здійснили контратаку і зайняли дві нові позиції поблизу окупованого села Калинівка. В боях загинули п’ятеро захисників, понад 20 дістали поранення, травми і контузії, один зник безвісти… Роман загинув у бою за висоту «Варяг»”, – офіційна інформація.

Загибель бійця ЗСУ Романа Радивілова на Світлодарській дузі в грудні 2016 року

Роман Радивілов народився 14 лютого 1984 року в місті Дергачі Харківська область.

Командир відділення роти снайперів 92-ї бригади Іван Ракич, який особисто знав загиблого, повідомляв, що “Гюрза” став на заваді “ХНР” та одним із перших “пiдняв над Харкiвщиною червоно-чорний прапор нацioнально-визвольного руху Украïни в ХХІ столiттi”.

2015 року, отримавши опіки під Волновахою та після другої контузії, тимчасово повернувся додому.

Перебуваючи на лікуванні, брав активну участь в громадських акціях, був активістом ГО “Дергачівська альтернатива” та руху “Вільні люди”.

2016 року уклав контракт і повернувся на фронт в підрозділ “Подолянина”.

Героя поховали 22 грудня в рідних Дергачах на Алеї слави міського цвинтаря. У місті була оголошена офіційна жалоба.

7. Дмитро Клименко “Санич”

18 липня 1980 – народився в селі Кам’янка, Каховський район Херсонської області.

18 грудня 2016 – загинув. Світлодарська дуга під Дебальцевим.

Орден “За мужність” ІІІ ступеня посмертно – указом від 29 січня. Хоча й “Правий сектор”, але був “легалізований”…

Солдат, командир бойової машини — командир 1-го відділення 3-го механізованого взводу 3-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 54 омбр.

З березня 2015 року воював у Пісках під Донецьком у лавах ДУК ПС, був кулеметником.

Улітку 2015-го підписав контракт зі Збройними силами, служив кулеметником розвідвзводу 1-го батальйону 93 омбр, до лютого 2016-го обороняв позиції на шахті “Бутівка”. Восени підписав новий контракт із ЗСУ. Прийшов до 54-ї бригади, де служать побратими з “Правого сектора”.

Поховали героя 22 грудня в рідній Кам’янці.

Залишилися мати, брат, сестра й донька.

8. Андрій Широков “Сім’янин”

Ще один Світлодарська, який отримав орден “За мужність” ІІІ ступеня посмертно. Теж “правосек” – із 1-го батальйону 54 омбр. Сім’янин – бо залишилися дружина й п’ятеро дітей: дві доньки, двоє усиновлених синів і молодший 4-річний син.

…У тому ранковому бою на Дузі 18 грудня Широков спершу “зник безвісти”.  Лише ввечері 22 грудня вдалося витягти тіло воїна з поля бою за 200 м від позицій противника.

За повідомленням у групі “Вовки Подолянина” у ФБ, Сім’янин загинув від двох кульових поранень зі снайперської гвинтівки в перші години бою.

Він народився у Дніпрі 12 квітня 1970 року, там і мешкав. До війни працював майстром з ремонту медичного обладнання.

На війні з 2014 року. Загинув як солдат, снайпер 1-ї штурмової роти “Вовки Подолянина” (ДУК ПС) 1 бату 54 омбр. Похований у місті Дніпро на кладовищі селища Ясн

Перед тим як доброволець “Правого сектору” пройшов дві ротації в Донецькому аеропорту, воював у Пісках і на шахті “Бутівка”, двічі був поранений.

У вересні 2016 року став героєм сюжету ТСН:

9. Микита Яровий “Шайтан”

Йому виповнився лише 21 рік, і він був наймолодшим лейтенантом – командиром роти (3 рота, 1 мехбат) в 54-й бригаді. Узяв собі позивний “Шайтан”. Героїчно загинув на Світлодарській дузі 18 січня.

Через тиждень, 25 грудня, бойовики “ЛНР” привезли тіла Микити Ярового та Андрія Байбуза “Ефи” в мішках у місто Щастя Луганської області, щоб обміняти на чотирьох своїх “двохсотих”.

Ще через шість днів президент присвоїть “Шайтану” звання Герой України посмертно…

Людмила Ярова і Петро Порошенко під час церемонії нагородження.

Посвідчення Героя для покійного сина та орден “Золота зірка” отримала в Маріуполі з рук президента Петра Порошенка мама Микити Людмила – етнічна кореянка.

Майбутній герой народився 2 лютого 1995 року в селищі Меліоративне Новомосковського району Дніпропетровської області.

Після школи, лише в лютому 2016 року, закінчив Національну академію Сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного у Львові (прискорений курс). І вже у квітні юний офіцер вирушив на фронт.

У фатальному грудні командував опорним пунктом на передовій.

В офіційному повідомленні йдеться: “18 грудня 2016 року близько 6-ї ранку противником було нанесено вогневе ураження по позиціях взводних опорних пунктів 1-го механізованого батальйону 54 окремої механізованої бригади. Близько 9:00 ворог здійснив спробу прориву позицій 1-го механізованого батальйону з боку лісу у фланг 2-ї механізованої роти. Близько 10:15 маневрена група 3-ї механізованої роти, у складі до взводу, на чолі якої був командир роти Микита Яровий, здійснила вихід через позиції 1-ї механізованої роти, прикриваючись лісосмугою, та увійшла у фланг противнику.
Групі під керівництвом лейтенанта Ярового було визначеного завдання оволодіти позиціями переднього краю противника, щоб відсікти можливості відходу ворожої групи та недопущення виходу резервів противника на допомогу своїм підрозділам.
За годину група вийшла на визначений рубіж, де намагалася закріпитися і утримувати зайняті позиції, але була обстріляна незаконними збройними формуваннями з трьох сторін зі стрілецької зброї та артилерії. Під час щільного обстрілу лейтенанта Ярового було смертельно поранено кулею ворожого снайпера”.