Бій під Крутами

: хід військових дій, чисельність військ, втрати Зранку 16 (29) січня 1918 р. українськівійська готувалисьдобою. Загальне керівництво підрозділами здійснювали начальники Першої юнацької школи штабс-капітани Ф. Тимченко та П. Богаєвський. Їхній штаб розташовувався в ешелоні, що стояв на самій станції. В ешелоні був окремий вагон з набоями та зброєю. Безпосередньо керівництво частинами на позиціях здійснював сотник А. Гончаренко, пункт спостереження якого був поруч з самою заліз- ницею в будці шляхового оглядача. Відтворити події 16 (29) січня 1918 р. в деталях непросто, бо дійшло надзвичайно мало достовірної інформації про перебіг бою, чисельність задіяного війська, озброєння, командний склад і загальні втрати. Основним джерелом були й залишаються спогади учасників і відомості тогочасної преси. На сьогодні поки що не знайдено жодного офіційного документа, де б висвітлювалися обставини бою. Тому найдостовірнішим джерелом залишаються спогади учасників бою (І. Шарого, І. Лоського, А. Гончаренка, Б. Монкевича, Л. Лукасевича), однак вони також містять багато суперечностей, неточностей, а інколи й факти, які спростовують один одного. Цінним джерелом є слідча справа М. Муравйова, в якій висвіт- люються обставини розстрілу студентської чоти . Узагальнюючи існуючі свідчення можна у загальних рисах відтворити перебіг бою та приблизно визначити чисельність наявного війська: чотири сотні Першої київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького (близько 400 юнкерів) та Перша сотня студентського куреня Січових Стрільців (116-130 вояків), 20 старшин. На озброєнні вони мали 16 кулеметів і гар- мату на залізничній платформі. На них наступали явно чисельніші загони революційних військ більшовицької Росії, які складалися з червоногвар- дійців, балтійських матросів у супроводі артилерії й бронепоїзда. Українські підрозділи зайняли позиції перед станцією Крути. Ліворуч від насипу розташовувалися студенти та вояки куреня «Смерті», праворуч – юнкери військової школи. Студентська сотня була поділена на чотири по 28–30 осіб. Три чоти розмістилися на позиціях, де почали споруджу- вати шанці. Одна чота, яка складалася з осіб молодшого віку та тих, що не вміли стріляти, була відведена до резерву та розташувалася між пози- ціями та станцією. Щоб підсилити студентів, на лівий фланг їхніх позицій були переведені підрозділи куреня «Смерті». Загальне керівництво лівою ділянкою фронту здійснював сотник Омельченко. Йому безпосередньо підлягали на позиціях близько 90 студентів та 50–60 вояків, у резерві – до 30 студентів i гімназистів. На правому фланзі стояла Перша Українська військова школа імені Б. Хмельницького. Позицію юнкерів посилювала штучна

перешкода – насип залізничної гілки Гребінка – Крути. Тому юнкери не будували шанці, а просто укріпилися за насипом. Безпосередньо на позиції було виведено 1-у, 2-у та 3-ю юнацьку сотні (до 180 вояків). 4– а юнацька сотня (до 60 вояків) лишилася на крайньому правому фланзі, між насипом та станцією, щоб дати відсіч можливій обхідній групі супротивника. Очолювати правий фланг було доручено хорунжому Бабію. У розпорядженні українських військ під Крутами була одна гармата, яка пересувалася на залізничній платформі по колії. Ця гармата мала гучну назву «панцерного потяга». Обладнана вона була ще в грудні 1917 р. пол- ком імені Б. Хмельницького для дій на залізницях. Начальником цієї гармати був офіцер-гарматник, сотник Богданівського полку С. Лощенко. Наступ більшовиків на станцію розпочався зранку 16 (29) січня 1918 р. На лівому фланзі наступали переважно матроси-балтійці та сибі- ряки з армії Р. Берзіна. Правий фланг штурмували в основному московські червоногвардійці П. Єгорова. Несподівано для себе вони натрапили на щільний вогонь юнкерів і студентів. Тому атака почалася з неочікуваних i помітних втрат, особливо на правому фланзі. Істотно допомагала гармата С. Лощенка, який вів прицільний вогонь по тилах тих, хто наступав. Менш вдалою була оборона на лівому фланзі – тут, незважаючи на опір, червоні частини все ближче просувались до станції. Захисникам Крут не вистачало набоїв, кулемети, які швидко перегрівалися на морозі, стали псуватися. Потяг командування з вагоном боєприпасів знаходився за кілька верст від поля бою. А. Гончаренко наказав С. Лощенку на плат- формі з гарматою вирушити до потягу за набоями. Біля 14-ї години платформа з гарматою від’їхала за набоями. У цей час на правому фланзі, розпочався рішучий наступ червоногвардійців. Коман- дир правого флангу хорунжий Бабiй загинув. Удар загону петроградських червоногвардійців прийняла на себе 4-а юнацька сотня, однак стримати його виявилася неспроможною. За таких обставин сотник А. Гончаренко віддав наказ студентам та юнкерам відступати. Юнацькі сотні, що стояли поруч зі станцією, відводив сам А. Гончаренко. 3-я та 4-а сотні відходили самостійно. Тим часом правий студентський фланг продовжував залишатись в окопах. Юнкерам відступати було легше – прикриваючись залізничним насипом вони могли відійти майже без втрат. У студентів попереду, i позаду було голе поле. Якщо б вони просто з окопів стали відступати, їх би постріляли в спину. Тому командир студентів сотник Омельченко вирі- шив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а потім уже відходити. Певно, то була

помилка Омельченка, за яку довелося дорого заплатити, – під орудою сотника були практично ненавчені студенти, які мусили битися на багнетах з професійними вояками. Наслідки рукопашного бою, звісно, виявилися невдалими для українських підрозділів. Кілька студентів були поколоті багнетами, а крім того, у першу мить атаки забито кулею Омель- ченка, який йшов попереду лави. Врятували становище рештки куреня «Смерті», які завадили оточити та знищити студентів. Крiм того, допомо- гла i резервна студентська чота зі станції. Тоді, коли студенти пішли на ворога в багнетну атаку, юнкери про- довжували відступати. Забираючи вбитих та поранених, вони обминули станцію та рушили до штабового потягу, поруч з яким зупинилась i плат- форма С. Лощенка. Оскільки студентів та юнкерів розділяв залізничний насип, останні не знали про те, що студенти, замість відступу, зав’язали рукопашний бій. Останні ж, в свою чергу, не думали, що юнкери залишили станцiю Крути без прикриття і почали вiдступати у напрямку села Крути, що знаходилось неподалiк залiзницi. Щасливо обминувши його, рештки куреня «Смертi» та трьох студентських чот перейшли вузькоторову заліз- ницю до Чернігова та спрямувалися до ешелону. Близько 17-ї години юнкери та студенти різними шляхами дісталися до потягу, який чекав їх у кількох кілометрах від станції. Руйнуючи за собою залізничну колію, вони рушили до Києва. За деякими даними на станції Бобрик вони з’єдналися з Гайдамацьким кошем Слобідської України. Піз- ніше у своїх спогадах А. Гончаренко написав, що на станції Бровари передав «релятивний звіт» про бій С. Петлюрі в присутності начальника штабу О. Удовиченка, зазначивши, що він зберігається «на схованці у Києві» . Однак цей документ досі не вдалося виявити. За іншими відомостями Гай- дамацький кіш відбув того дня до Києва для боротьби з повстанням, яке розпочалося на заводі «Арсенал». Вже у потязі з’ясувалося, що не вистачає однієї студентської чоти. Ця чота в складі 29 студентів та гімназистів стояла найближче до станції. Не маючи керівників та конкретних вказівок, ця чота пішла просто до Крут, які вже були захоплені червоними, і потрапила в полон. Разом із ними до полону потрапили й п’ятеро поранених під час багнетної атаки студентів. Полонених тимчасово передали в розпорядження Богданова – представника Народного Секретаріату при військах П. Єгорова. Богда- нов розпорядився відправити п’ятьох поранених студентів до Харкова. Невдовзі до них приєднали ще двох студентів. Так семеро студентів були відправлені до Харкова і залишилися в живих (їм вдалося втекти). Що ж до решти, то, за наказом командуючого більшовицькими вій- ськами під Крутами П. Єгорова всі вони були розстріляні. Під час розстрілу один із студентів-галичан почав співати «Ще не вмерла Україна», яку підхопили інші. Однак кулi не дали їм доспiвати. Зараз важко назвати точну цифру втрат українського війська й назвати імена всіх полеглих під Крутами бійців. У літературі найчастіше подається цифра, наведена А. Гончаренком у споминах: «Втрати сягали: до 250 юнаків, одна чота (до 30 людей) студентів і 10 старшин» . Істотні уточнення до цих свідчень зробив В. Зарицький у збірнику «Крутянська подія», зазначивши у примітках до спогадів А. Гончаренка, що термі- ном «втрати» означено не лише вбитих, а й поранених та тих, хто пропав безвісти . Ця цифра використовується й сучасними вітчизняними істори- ками, хоча у багатьох публікаціях без будь-яких застережень йдеться про 25–300 полеглих юнаків (студентів) – «300 українських спартанців». І досі в українській історіографії точиться дискусія: чи були доцільні ці втрати, чи мала право українська влада так використовувати патріотизм юнаків, чи мав цей бій політичні чи стратегічні наслідки? Сучасні дослідники дають неоднозначні відповіді на ці та інші складні запитання, по-різному оцінюють й історичне значення бою. Час- тина істориків вважає бій під Крутами локальною військовою операцією . Серед дослідників багато й таких, хто результат бою розцінює як наслідок невдалої військової політики Центральної Ради. Так, наприклад, О. Реєнт з цього приводу зазначає, що молоді захисники Крут заплатили своїм життям за нерозпорядливість і недалекоглядність українських політиків . Загалом це був, практично, єдиний скільки-небудь помітний бій на захист УНР і Центральної Ради.